Ван Ґенд ен Лоос проти Нідерландської податкової адміністрації ( (1963 року) (справа 26/62) — знакове рішення Суду Справедливості, яке поклало початок доктрині прямої дії права Європейських Співтовариств. Суд постановив, що Договір про ЄЕС створив новий правопорядок міжнародного права, суб'єктами якого є не лише держави-члени, а й їхні громадяни. Виходячи з цього, Суд уперше визнав, що окремі положення договору можуть безпосередньо створювати права для приватних осіб, які підлягають захисту в національних судах держав-членів. Тепер це називається принципом прямої дії. Ця справа, як і «Коста проти ENEL», визнані одними з найважливіших і, можливо, найвідоміших прецедентів права Європейської Унії.

Спір виник після того, як нідерландська митна адміністрація перекласифікувала імпортований компанією Van Gend en Loos товар до іншої митної категорії, що призвело до збільшення митного збору. Компанія стверджувала, що таке підвищення суперечило статті 12 Договору про ЄЕС, яка забороняла державам-членам запроваджувати нові або збільшувати чинні митні збори у взаємній торгівлі. Розглядаючи справу, Нідерландська тарифна комісія звернулася до Суду Справедливості з преюдиційним запитом щодо того, чи можуть приватні особи безпосередньо посилатися на цю статтю в національних судах.

Ця справа належить до офіційного списку із п'ятдесяти семи справ, які були перекладені в рамках підготовки до вступу нових держав-членів до Європейської Унії у 2004 році.Official list of 57 cases on curia.europa.eu

З 2024 року справа «Ван Ґенд ен Лоос» виноситься на ЄДКІ за спеціальностями 081 «Право» та 293 «Міжнародне право» в розділі основ права Європейського Союзу.Програма ЄДКІ з спеціальності 081 Право

Зміст , поштова та транспортна компанія, яка імпортувала карбамідоформальдегідну смолу із Західної Німеччини до Нідерландів. Влада стягувала з них мито на імпорт. Ван Ґенд ен Лоос заперечили, заявивши, що це було явним порушенням статті 12 Римського договору (зараз заміненої статтею 30 ДФЄУ), яка зазначала:

Ван Ґенд ен Лоос сплатив тариф, але потім спробували повернути гроші в національному суді (Tariefcommissie). Tariefcommissie звернулася до Суду Справедливості з преюдиційним запитом, запитуючи, чи наділяє тодішня стаття 12 Римського договору правами громадян держави-члена, які можуть бути реалізовані в національних судах.

Тарифна комісія стверджувала:

(i) оскільки Нідерланди здебільшого виконали статтю 12 (шляхом загального зниження та скасування тарифів), виняткове підвищення тарифу на карбамідоформальдегідну смолу не слід враховувати (de minimis lex non curat); і (ii) що договір був угодою між державами-членами, і оскільки імпортери, очевидно, не були сторонами договору, вони не мали locus standi.

У висновку генерального адвоката Ремера було зазначено, що деякі положення договору можуть мати «пряму дію» (що громадяни можуть на них покладатися), але стаття 12 не є однією з них.

Судове рішення Ігноруючи думку генерального адвоката, Суд Справедливості постановив, що Ван Ґенд ен Лоос можуть повернути гроші, сплачені за тарифом.

Стаття 12 може створювати особисті права для Ван Ґенд ен Лоос, навіть якщо про це прямо не вказано. Нідерланди не могли ввести вищий тариф, ніж той, що діяв 1 січня 1958 року (коли договір набув чинности).

Підвищення тарифу може виникнути або через підвищення ставки, або через перекласифікацію продукту в категорію з вищим рейтингом; обидва були незаконними відповідно до статті 12. Питання щодо правильного тарифу на карбамідоформальдегідну смолу (тобто того, який правильно застосовувався 1 січня 1958 року) було передано на розгляд національного суду.

Суд Справедливості вирішив, що той факт, що невиконання державами-членами законодавства Європейських Спільнот може контролюватися за допомогою примусових позовів, ініційованих або Комісією, або іншою державою-членом, не означає, що фізичні та юридичні особи не повинні також діяти як правозастосувачі в національних судах. Було названо дві причини. Перше полягало в тому, що невизнання концепції прямої дії не забезпечить достатній правовий захист особам. По-друге, індивідуальне примусове виконання було ефективним механізмом нагляду. Доступність нагляду та юридичне застосування прав за статтею окремими особами, комісією та державами-членами описано Стівеном Везеріллом як «подвійна пильність».

Значимість Справа є підставою для твердження про те, що достатньо чіткі та безумовні положення Римського договору мають пряму дію (на відміну від прямого застосування) у їх застосуванні проти держави.

Справа є ілюстрацією креативної юриспруденції Суду Справедливості. Доктрина прямої дії в Договорі не згадується. Суд обґрунтував доктрину прямої дії на основі автономного характеру правового порядку, створеного Римським договором. Автономія правового порядку Європейських Спільнот означає, що право Європейських Спільнот саме вирішує спосіб, у який воно створює наслідки для національних правопорядків. Суд Справедливості постановив, що автономія права Європейських Спільнот була необхідною для забезпечення дотримання державами-членами своїх зобов’язань за Римським договором. Ймовірно, Суд Справедливості ухвалив це рішення під впливом французького судді , який був призначений до суду в травні 1962 року. Промови та твори Лекура неодноразово пов’язували доктрину прямої дії з придушенням міждержавної помсти та односторонніми захисними механізмами в рамках Європейської економічної спільноти.

Цей випадок ілюструє процедуру забезпечення виконання законодавства Європейської Унії на національному рівні пряма дія не вимагає від Комісії подання позову проти держави. Це важливо, оскільки забезпечує більш ефективний розподілений механізм примусового виконання.

Див. також

Примат права Європейського Союзу Пряма дія права Європейського Союзу Марбері проти Медісона Дефренн проти Sabena (№ 2)

Примітки

Література

Посилання

Judgment of the Court of 5 February 1963. NV Algemene Transport- en Expeditie Onderneming van Gend & Loos v Netherlands Inland Revenue Administration, Case 26/62, ECLI:EU:C:1963:1