Дзенґакурен () — ліга лівих й ультралівих студентських асоціацій університетів, заснована 1948 року в Японії. Слово Дзенґакурен є скороченням від повного найменування «Усеяпонська федерація асоціацій студентського самоврядування» ().

Об'єднавши більшу частину японського студентства вже в перший рік свого існування, Дзенґакурен додержувався здебільшого радикальних революційних ідей марксистського (комуністичного, в тому числі троцькістського) й, меншою мірою, анархістського напрямку. У 1960-х він був провідною силою руху японських «нових лівих». Відомий організацією протестів і маршів, Дзенґакурен брав участь у рухах проти антикомуністичних чисток, проти воєнних баз, проти американо-японського договору про співпрацю, протестах японських університетів 1968—1969 років і боротьбі проти будівництва нового аеропорту Наріта впродовж десятиліть після 1966 року.

Історія

1947—1948: Створення Всеяпонской федерації

Дзенґакурен виник у ранній післявоєнний період, коли студенти японських університетів створювали самоврядні організації (дзічікай), щоби протестувати проти пережитків колишніх мілітаристських, ультранаціоналістичних і фашистських укладів в університетській системі, а також аби зорганізувати виступ проти пропонованого підвищення плати за навчання. Усі студенти університету автоматично записувалися в ці асоціації, і членські внески автоматично вираховувалися з їхньої плати за навчання.

Перша у післявоєнній Японії студентська забастовка відбулася у вересні 1945 року у виші Міто, де студентство виступило проти авторитарного ректора, що позбавив їх права на самоврядування у гуртожитках і переслідував прогресивних співробітників. У ході успішної 37-денної забастовки студенти забарикадувалися в одному з приміщень, добившись від Міністерства освіти зняття ненависного функціонера та повернення звільнених з політичних мотивів викладачів. Після цього по країні пронеслися аналогічні протести. У січні 1947 року Токійський університет першим дозволив студентству самостійно визначати режим роботи гуртожитків, їдалень і залів відпочинку.

Після невдалого у 1947 році Комуністична партія Японії (КПЯ) організувала окремі університетські асоціації у єдину загальнонаціональну організацію. У результаті цих обширних організаційних зусиль 18 вересня 1948 року було офіційно оголошено про заснування ліги Дзенґакурен. Першим головою організації став Теруо Такеї, студент Токійського університету, майбутній літературний критик і член КПЯ. До кінця 1948 року Дзенґакурен охоплював майже 60% від загального числа студентів Японії.

Уже у жовтні 1948 року Міністерство освіти екстрено внесло законопроєкт, що забороняв студентам участь у політичній діяльності під загрозою виключення. Втім, масштабні страйки за участі понад 200 000 студентів і їхніх прихильників змусили відмовитись від прийняття закону, а японська молодь ще більше розчарувалася в нав'язаній унаслідок окупації версії демократії через утиски прибічників лівих поглядів. Більш того, частина радикально налаштованих активістів стала вимагати слідувати прикладу маоїстів у Китаї, почавши партизанську війну. Через це намітився розкол між Дзенґакуреном і Компартією Японії, котра все більше вбудовувалася в систему.

1950-і: Поступова фрагментація

Протягом 1950-х років Дзенґакурен брав участь у ряді кампаній і протестних рухів, зокрема у «» 1952 року, коли поліція розстріляла профспілкову демонстрацію проти умов Сан-Франциського мирного договору. Також організація протестувала проти Закону про боротьбу з підривною діяльністю (1952—1953 рр.), брала участь у русі проти ядерних випробувань після трагедії «Фукурю-мару» (1954), русі проти розширення американської авіабази Тачікава (1955—1957 рр.), русі проти Закону про поліцейські обов'язки (1958) та масові протести АНПО проти Договору про безпеку між США та Японією (1959—1960 рр.).

У липні 1955 року на відбулася зміна партійної політики студентського самоврядування, що відштовхнуло від Компартії частину студентського руху. До кінця 1950-х років контроль над організацією зуміла встановити антисталінська фракція внутрі Дзенґакурену, відома під іменами «» або«Бунд» (). Її опоненти, передовсім фракція, прихильна до КПЯ, обвинувачували Бунд у фальсифікації внутрішніх виборів. Це заклало початок процесу багаточислених розків усередині Дзенґакурену, які тривали протягом 1960-х років.

Намагаючись сформулювати концепцію, котра б пасувала лівому руху більше, ніж авторитарний сталінізм чи маоїзм, багато активістів звернулися до праць Маркса, Леніна та Троцького (частина дисидентів під проводом філософа 1957 року заснувала Японську троцькістську лігу, пізніше перейменовану на Революційну комуністичну лігу), а наприкінці 1958 року ряд учасників протесту в Сунаґаві організували повстанське крило Дзенґакурену, назвавги його Комуністичною лігою. Участники обох груп відмежувалися від КПЯ й об'явили себе борцями з імперіалізмом і сталінізмом: як проти США, так і проти СРСР.

1959—1960: Боротьба проти Безпекового договору зі США Тим не менш, різні течії в Дзенґакурені зберігали організаційну єдність, аби мобілізувати всі свої ресурси для зупинки перегляду Договору про безпеку між США та Японією у 1960 році. На піку своєї організаційної могутності під час протестів проти Договору в 1960-му Дзенґакурен міг розраховувати на близько 250 дзічікай у 110—120 вишах, що загалом складало біля 290 000 студентів.

Ліве студентство прагнуло зірвати подовження договору. Організована ними Народна рада з запобігання пересмотру договору об'єднала сотні груп по всій країні, включаючи противників ядерної зброї, учасників профспілок, селянських рухів, соціалістичних і комуністичних організацій, рухів із захисту жінок і дітей. Наприкінці осені 1959 року у протестах проти подовження договору взяло участь близько 16 мільйонів японців. Вирішальна роль належала Дзенґакурену. Активістка останнього, , загинула від рук поліції, коли студенти намагалися ввірватися у будівлю парламенту, наштовхнувшись на поліцейське насилля, від якого постраждали тисячі протестуючих.

Хоча нова версія договору все рівно набрала сили, шок громадськості від насилля змусив прем'єр-міністра Японії Нобусуке Кісі піти у відставку та спонукав скасувати запланований візит у Японію президента США Двайта Айзенгавера. Враження від розмахів протестів повпливали на становлення молодіжний рухів «нових лівих» 1960-х у решті світу (так, американський активіст Том Гейден був ошелешений тим, як у січні 1960 року активісті Дзенґакурену заблокували термінал в аеропорту Токіо, а 10 червня 1960 року розхитували машину, в якій перебували прессекретар Айзенгавера та посол США, передше, ніж пасажирам вдалося вилетіти на американському військовому вертольоті).

1960-і: Розпад і перехід до силової боротьби Після гучної протестної кампанії відбулися перші відкриті розколи всередині Дзенґакурену. Вони були спричинені розчаруванням через невдачі протестів завадити ратифікації Договору, яке викликало взаємні обвинуваченні між різними групами. Після цього група, що підтримувала КПЯ, повністю відокремилася від Дзенґакурену, щоби сформувати конкурентну організацію під назвою «Дзендзірен», а решта Дзенґакурену розділилася на велику кількість ворожих сект, що конфліктували межи собою не менше, ніж із поліцією.

Спершу Комуністична ліга розпалася на три організації: «Революційну фракцію», «Пролетарську фракцію» и «Фракцію бойового знамена», — а до початку 1963 року щонайменше шість студентських груп претендували на статус автентичних наступників Дзенґакурену. Як і їхні західні товариші, японські «нові ліві» з Дзенґакурену надихалися ідеями Жан-Поля Сартра, Альбера Камю, Герберта Маркузе й принципово відкидала сталіністські авторитарні моделі; відмовилися від затвердження ієрархій будь-якого типу; проголосоили принципи індивідуальної автономії та радикальної суб'єктивності.

Відмовившись від попередньої цілковито беззбройної боротьби, активісти забезпечивлися великими дерев'яними палицями ( від ) та будівничими касками, розкрашеними у кольори своїх фракцій. Вони брали участь у багатьох зіткненнях протягом 1960-х років і пізніше, включаючи боротьбу проти нормалізації дипломатичних відносин з Республікою Корея (1965), протести проти стоянки в Японії атомних підводних човнів й авіаносців ВМС США, , університетські виступи 1968—1969 рр. і боротьбу Санрізука проти будівництва аеропорту Наріта з 1968 року до середини 1980-х років.

1967—1968: Пік університетських протестів

У жовтні 1967 року в ході учасники кількох організацій під егідою Дзенґакурену спробували прорватися через поліцейську ограду, з метою не дозволити прем'єр-міністрові Ейсаку Сато полетіти на зустріч з президентом Ліндоном Джонсоном у США. Цю бійку — шкоди в якій зазнали не тільки протестуючі, як раніше, але й сотні силовиків і їхніх автівок (єдиним загиблим був студент Хіроякі Ямадзакі) — вважають точкою відліку нового етапу агресивного конфлікту між лівими активістами й урядовими силами.

Наприкінці того ж року декілька груп у складі Дзенґакурену об'єдналися з місцевими селянами, що протистояли будівництву аеропорту Наріта у сількогосподарській спільноті Санрідзука. 21 жовтная 1968 року біля 20 тисяч учасників різних фракцій Дзенґакурену і їхніх прихильників провели Міжнародний антивоєнний день, вставши на колії станціх Сіндзюку, заблокувавши рух поїздів і вступивши у жорсткі сутички з 12 500 силовіків, що прибули розігнати протестуючих.

У ході конфлікту студенти знову закидували поліцейських камінням, коктейлями Молотова й кислотою, а під час прямих зіткнень використовували палиці та списи. Там само активісти возвели складну систему тонелів, часових веж і підземних ходів, котрі використовували, щоби саботувати будівництво та переховуватися від силовиків. Студенти стали зводити барикади, а керівники університетів у відповідь викликали урядові загони з кийками та сльозоточивим газом.

Для координації у боротьбі з ними ліві активісти сформували рух Дзенкьото (Загальний студентський комітет злученої боротьби). У червні 1968 року Дзенкьото окупувало часову вежу — символ кампусу Токійського університету, а до кінця року їм удалося добитися відставки керівництва вишу та багатьох факультетів, а також зупинки виключень і цензури студентів. Одначе вже 19 січня 1969 року 8000 поліцейських з кийками та брандспойтами ввірвалися в кампус і почали 36-годинну осаду, за результатами якої студентам довелося припинити спротив. Тим не менш, стихійні забастовки тривали у багатьох університетах. Усього 1968 року протести торкнулися 127 університетів, а 1969-го — 153. 28 квітня 1969 року в Токіо пройшли масштабні мітинги та протести, присвячені Дню Окінави, під час котрого організації нових лівих вимагали повернення японської адміністрації на острів, що перебував під управлінням американської адміністрації по Сан-Франциському мирному договороу 1951 року. Утім, протести не були успішними.

З 1970-х: Упадок нових лівих

Утім, з придушенням цієї хвилі у середовищі Дзенґакурену та його відгалуженням почалися деструктивні процеси (на кшталт сеансів «самокритики» або впливу ультраправого письменника Юкіо Мішіми), що дискредитували його в очах громадськості, і частина радикалів зверталися до терористичної діяльності, у тому числі у власних рядах. Американо-японський договір про взаємну співпрацю був успішно подовжений 1970 року, і студенти, що повернулися до навчання, залишили нові ліві групи практично безлюдними.

Групи розкололися на десятки ворогуючих угруповань, а внутрішнє насильство, яке доти траплялося лише час від часу, ставало дедалі жорстокішим. Найрадикальніші члени Комуністичної ліги (Другого Бунду) на чолі з Такая Сіомі залишили організацію та заснували Фракцію Червоної армії. Одна з її течій ще більше радикалізувалася, перетворившись на сумнозвісну Об’єднану Червону армію, яка під час сеансів самокритики вбила дванадцятьох власних членів. У 1971 році було сформовано Червону армію Японії, відповідальну за низку різних акцій, зокрема бійню в аеропорту Лод і кілька захоплень аеропортів.

Течії