Оле́на Іванівна Степа́нів (у шлюбі Степанів-Дашкевич; 7 грудня 1892, Вишнівчик — 11 липня 1963, Львів) — українська громадська та військова діячка, педагогиня. Одна з перших жінок у світі, що офіційно була зарахована на військову службу у званні офіцера. Хорунжа Українських Січових Стрільців (УСС). Четарка Української Галицької Армії (УГА). Національна героїня Галичини доби визвольних змагань.

Після завершення військової служби продовжила навчання у Відні, захистила дисертацію та здобула науковий ступінь доктора філософії (1921). Після цього розпочала педагогічну кар'єру, була дійсним членом НТШ (1933), доцентом (1944). Жертва сталінських репресій — ув'язнена в Мордовському ВТТ (1950—1956).

Життєпис

Австрійський період

Походження та ранні роки (1892—1914) Народилася в сім'ї священника о. Івана Степаніва (1846 — 1935) та його дружини Марії-Мінодори (1862 — 1943). Батько Олени був парохом села Вишнівчик на Перемишлянщині, мати — Мінодора з родини Ґінтейт-Кунцевичів — повністю присвятила себе вихованню та освіті дітей. 28 березня 1879 року Іван був висвячений на священника, а парафію у Вишнівчику зайняв у 1885 році. У селі він був засновником церковного братства (1895), церкви святого Михаїла (1896), філії страхового товариства «Дністер» (1892), читальні «Просвіти» (1903), церковної крамниці (1907) та ін. Окрім священницької служби, йому доводилося виконувати державну працю зі статистичного обліку народжень, вінчань, смертей. Мінодора була дочкою о. Якова Кунцевича та Юліти Думанської. Родина Олени Степанів була не багатою, але й не бідною. Тоді в розпорядженні пароха було близько 50 га землі, у тому числі майже 30 га орної.

У 1902 році Олена Степанів закінчила народну школу у рідному селі. Коли їй виповнилося 10 років, батьки віддали її на навчання до дівочої приватної виділової школи Українського педагогічного товариства (УПТ) ім. Шевченка у Львові. Проте того ж 1902 року її перевели до Інституту школи Сестер Василіанок. 1908 року, після здобуття освіти, продовжила навчання у вчительській семінарії УПТ «Рідна школа», яку завершила 1912 року. Степанів описує період навчання у школі Сестер Василіанок як такий, що викликав у неї «силу бажань, змагань, терпінь і радощів…», що «…полонили в собі стіни будинку при вул. Мохнацького…». А вже під час навчання у семінарії за її словами «охота до пізнання була безмежна». Вона також вказувала, що любила тих учителів, у яких бачила «знання, щирий запал, невтомну працю».

До початку Першої світової війни Степанів брала активну участь у молодіжному, січовому, пластовому та жіночому рухах. У період навчання в семінарії, у 1910—1912 роках, під керівництвом Івана Боберського влаштовувала в Галичині фізкультурні виступи, а також була членом таємної організації середньошкільників, яка протягом 1912—1914 років видавала часопис «Життя». У 1911 році вона стала співзасновницею товариства «Пласт». Степанів ознайомлювалась із творчістю Михайла Драгоманова; російським революційним рухом та його постатями, особливо українцями, а також із жінками французької революції; вивчала соціалістичні та анархічні вчення. Того ж року вступила до другої таємної пластової організації, яка на відміну від першої уже більше проводила військово-підготовчу діяльність. Після семінарії, у Львові екстерном склала іспити за гімназійний курс. На життя Степанів у цьому проміжку заробляла репетиторством.

1912 року вступила до Львівського університету на філософський факультет, де з 1 жовтня студіювала історію та географію. Її студентським учителем був Степан Рудницький. Того ж року стала співголовою жіночих організацій Галичини. Коли розпочалась Перша балканська війна, студентська громада поділилася на дві групи: «одна бачила в балканських подіях можливість оружного австро-російського конфлікту і вірила, що українська молодь зможе поставити окрему мілітарну одиницю в ім'я боротьби за самостійну українську державу; друга, якої представниками були старші студенти, висказалася, що про справу української державності дається гарно балакати в каварні при чорній каві». Степанів належала до першої групи. Вона і її товариші дотримувались думки, що «необхідно посвятити всі свої сили на творення мілітарних і парамілітарних організацій, праці у „Січах“, „Соколах“, „Просвіті“, у містах і селах необхідно готувати молодь до збройної боротьби».

У цей період Степанів брала участь у санітарних курсах австрійського Червоного хреста, де здобула теоретичні й практичні знання військової хірургії, першої медичної допомоги й догляду за хворими; брала участь у військових вправах; збирала грошові пожертви на стрілецьку організацію; виступала з рефератами перед громадськістю. Її доповіді, підготовлені спільно з Костянтиною Малицькою, увійшли до брошури «Жінка в давній Україні», яку Виконавчий комітет таємних жіночих організацій розіслав по філіях «Жіночої громади» та гурткам УПТ. У брошурі наголошувалося на необхідності активної діяльності жіноцтва в усіх сферах, де «жіноча праця у воєнний час може принести найкращі плоди», а також на потребі стояти на боці Австрії у разі її конфлікту з Росією доти, «як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу й з його національним достоїнством». Також містилося звернення до політичних партій із закликом, «щоби в проектованій міжпартійній Національній Раді узгляднили також участь жіноцтва». У 1914 році стала співзасновницею «Січових стрільців ІІ», де очолювала жіночу чоту. До початку Першої світової Степанів належала до Української Радикальної Партії (УРП), I секції Українського Студентського Союзу у Львові, Товариства імені Ганни Барвінок, «Академічної Громади» та II секції Українського Студентського союзу імені Михайла Драгоманова, званої секцією безпартійних поступовців, однак згодом обірвала зв'язок з обома останніми організаціями.

Перша світова війна

Бойовий шлях на початку війни (1914—1915)

Початок війни Олена Степанів зустріла вдома, під час літніх канікул, у своєму рідному селі. Про події у Львові вона дізналася від часопису «Діло», а також їй листовно повідомив Роман Дашкевич, який на той час був Головою повітових «Січових стрільців II». Від нього вона також дізналася, що обидві організації Січових Стрільців об'єдналися, й було обрано спільний Комітет, до складу якого ввійшла й вона. Серед інших членів Комітету були Володимир Старосольський (голова), Іван Чмола та Михайло Гаврилко. Так і не завершивши навчання в університеті, Олена Степанів разом із цим комітетом 30 липня 1914 року створила стрілецький мобілізаційний комітет. Від ранку до пізнього вечора вона проводила запис добровольців. Уже на початку серпня було зорганізовано 1-шу бойову сотню під командуванням Івана Чмоли. У цей період вона також займалася організаційними справами, побутом і харчуванням добровольців УСС. У серпні разом зі своїм братом Ананієм Степанівим вона прибула із Золочева до Львова, де вони добровільно записалися до війська: Олена — до лав Українських Січових Стрільців (УСС), а Ананій — до 80-го піхотного полку цісарсько-королівського війська Австро-Угорщини.

Щоб записатися до лав УСС, Олені Степанів довелося подолати багато труднощів, адже дівчат до регулярного війська не брали. Коли Степанів пішла до фотографа в кінці серпня для стрілецької виказки, будучи у мужеському однострої, вона сховала власне волосся під капелюх. Однак фотограф пізнав, що вона жінка, і доніс через це поліції. На другий день по відобранню світлин, Степанів була заарештована двома жандармами, які зажадали у неї легітимації, якої вона не мала. Вона могла потрапити до концентраційного табору «Талергоф», однак за сприянням Старосольського уникнула покарання. Жіноча чота, яку вона очолювала, з готовністю чекала, коли її покличуть до війська, однак цього не сталося. Тоді Степанів вирішила самостійно вступити до армії й прибула до Гаїв, звідки маршем сотня Чмоли увійшла до Львова. Там на неї чекало нове випробування: коли Степанів 28 серпня 1914 приєдналася до сотні Чмоли, Михайло Галущинський і Дмитро Вітовський через два дні наказали Олені покинути цей підрозділ. Вона звернулася до Бойової Управи УСС, де Кирило Трильовський підтримав її прагнення приєднатися до війська. Разом зі Старосольським вона виїхала до місця постою легіону, де той вирішив справу перебування Степанів в команді стрілецтва. 2 вересня разом з іншими стрільцями від'їхала зі Львова. Вона була приписана до I куреня УСС, склала присягу в Стрию. Так розпочалися її воєнні будні.

Олена Степанів була учасницею Карпатської кампанії, провідницею розвідувальних підрозділів, навчала новобранців УСС військової справи. 29 вересня була прилучена до сотні Михайла Барана, що був у складі II куреня Григорія Коссака. В цей день вона виїхала з Горонди до села Баняфалу, наступного дня перебувала в селі Кекешфюред (нині — Синяк), а 5 жовтня була в Чинадіївському замку. Тоді її приділили до куреня під командуванням Михайла Волошина. З 7 до 8 жовтня у Волівці. 9 жовтня перебувала у напрямку села Ізки. 11 жовтня — Келечин. 12 жовтня — Майданка. Наступного дня виконувала патрульну діяльність в селі Торунь. 16 жовтня перебувала у напрямку Вишків—Згари—Наричі. 17 жовтня — у напрямку Свободи—Солотвина. У Свободі, Степанів вказувала, що «тут скінчилася наша самостійна задача і зачинається цілий ряд мандрівок — щораз під іншу команду». Наступного дня перебувала в селі Новошин. Степанів у своїх спогадах вказувала що «саме тут уперше посипалися шрапнелі над нашими головами». З 19 по 22 жовтня у напрямку Вигода—Болехів—Моршин—Баня—Сихів—Дашава. У проміжку від 23 по 24 жовтня сотня поверталась до Бохевова через село Баня. 24 жовтня в районі Болехів—Бряза сотня, в якій перебувала Степанів, знаходилась в тиловій охороні. Однак в Брязі були розбиті, через що відступили до Болехова. Наступного дня через Демню, сотня прямувала до міста Сколе. З 26 по 27 жовтня перебувала у Коростові. Згодом, з 28 по 29 жовтня, вже у Дубині. З 30 по 31 жовтня — у напрямку села Кам'янка до гори Ключ. Наступного дня сотня повернулася до Дубини і перебувала там до 1 листопада. Згодом, 2 листопада, через ротацію сотня прямувала до села Крушельниця.

Брала участь у боях поблизу гори Комарницька. У проміжку 3—5 листопада, під час бою за Верхнє Синьовидне вона та її сотня перебували в резерві позаду основних сил, тоді як сотні Василя Дідушка та Романа Дудинського здійснили захід у тил ворога, вибили його з позицій і захопили полонених, а згодом здобули саме Верхнє Синьовидне. З 6 по 7 листопада перебувала у напрямку Корчин—Ялинкувате. 6 числа Степанів вказувала: «Нашою задачею було тримати варту на початку села і виставити одну польову варту над Стриєм. Вечором прийшов приказ іти на другий день до Сколього о год. 5 вечором, а в разі нападу — стріляти і цофатися лісом. Се говорило про загальний відворот». 8 листопада з Козови Степанів разом зі своєю сотнею направилися до Аннаберґу (нині — Нагірне), в якій вона перебувала на відпочинку до 12 листопада. В проміжку відпочинку, за виявлену відвагу 10 листопада 1914 року була нагороджена срібною медаллю «За хоробрість». Згодом, з 13 по 15 листопада перебувала в селі Климець. 16 листопада сотня, в якій знаходилася Степанів, увійшла до Тухольки разом із сотнею Семена Ґорука замінивши сотні Осипа Будзиновського та Дмитра Вітовського. Тоді задачею сотень, що замінили останніх, було патрулювання Мохнатого, Коростова, Головецька. Їхнє завдання тривало до 21 листопада, тоді їх замінили сотні Романа Дудинського та Осипа Букшованого.