Хрестові походи на Смірну (; ) — два хрестові походи, що відбулися в 1343-1351 роках, спрямовані проти піратської діяльності , правителя емірату . Їх було ініційовано папою Климентом VI, а головною метою було прибережне портове місто Смірна в Малій Азії, що служило для Умура базою.

Загроза турецького піратства змушувала попередників Климента, Івана XXII і Бенедикта XII, утримувати в Егейському морі флот з чотирьох галер, але починаючи з 1340-х років Климент прагнув організувати повномасштабну військову експедицію. Папа доручив Генріху Асті, католицькому патріарху Константинополя, створити лігу, до якої знову увійшли Гуго IV (король Кіпру) і госпітальєри з Родосу, а 2 листопада 1342 року Папа надіслав листи у Венецію для залучення її до ліги. Папську буллу з оголошенням Хрестового походу (Insurgentibus contra fidem) опубліковано 30 вересня.

Перший хрестовий похід на Смірну почався з морської перемоги і 28 жовтня 1344 року завершився успішним нападом на Смірну, з захопленням гавані і приморської цитаделі. 17 січня 1345 року Генріх Асті вирішив провести месу в занедбаній споруді, що на його думку була давнім собором Смірни. Посеред служби Умур напав на молільників. В ході бійні лідерів хрестового походу було вбито.

Ненадійне становище хрестоносців у Смирні спонукало Папу організувати 1345 року другу експедицію. В листопаді під командуванням Гумберта II В'єннського з Венеції вирушив Другий хрестовий похід на Смірну. У лютому 1346 року хрестоносці здобули перемогу над турками в Мітилені, Гумберт відновив утримувану християнами нижню частину Смірни. Наступні п'ять років Климент VI намагався домовитися про перемир'я з турками, які тримали Смірну в постійній облозі з суші.

Смірна залишалася в руках християн до 1402 року.

Перший похід (1344-1345)

Підготовка Перший хрестовий похід на Смірну був ініційований Климентом VI. Папу турбували приморські анатолійські емірати, що промишляли піратством і нападами на християнські судна. У 1330-1340-х роках основна загроза виходила від правителя Айдиногуллари Умура, що базувався в захопленій ним 1329 року Смірні. Климент спробував організувати проти Умура повномасштабну військову експедицію. На початку свого понтифікату в травні 1342 року новообраний папа написав з цього приводу дожу Венеції. 10 червня венеційці дали відповідь папі. За їх інформацією, Умур Айдиноглу мав флот з 200 або 300 суден, зокрема багатьох великих галер. На думку венеційського Сенату, для боротьби з еміром Айдина було б достатньо 30 озброєних галер і 60 транспортних суден для 1200 вершників з кіньми, 6000 солдатів і 7200 веслярів.

2 листопада 1342 року латинський патріарх Константинополя Генріх Асті привіз до Венеції лист папи з пропозицією приєднатися до ліги, в яку на той момент папі вдалося залучити християн з острівних держав, що перебували в найбільшій небезпеці: Гуго IV, короля Кіпру, і госпітальєрів з Родосу. 11 січня 1343 року венеційський сенат пристав на пропозицію папи, оскільки піратська діяльність Умура безпосередньо зачіпала венеційські інтереси в східному Середземномор'ї. Економічні причини походів на Смірну називали і сучасні подіям хроністи. Два італійських джерела вказували основною причиною походу побоювання з приводу торгівлі. Анонімний римський літописець повідомив, що Умур почав стягувати податки з венеційських купців. Історик з Ріміні, (пом. 1376/78) висловив припущення, що хрестовий похід вівся «через угоду про зерно, що існувала між венеційцями і турками, і через грабежі турків, які вони здійснювали тиранічно». Справді, айдиніди не дотримувалися торгової угоди з Венецією, підвищували мита і скоротили експорт зерна.

Венеційці зобов'язалися спорядити чверть від загальної кількості галер (6 із 25). Сенат запропонував, щоб ця флотилія служила або в літні місяці протягом трьох років, або ж один повний рік. У липні 1343 року почалася розробка планів кампанії. До походу приєдналася також Генуезька республіка. Климент VI звернувся і до інших правителів з надією, що вони так чи інакше візьмуть участь у поході або його підготовці: 8 серпня 1343 року він надіслав листи королеві Неаполя Джованні, князю Ахеї Роберту і їхнім різним родичам. 16 вересня 1343 року папа звернувся з проханням надати галери до володаря Наксоського герцогства Джованні Санудо, володаря Тіноса, Міконоса і частини Негропонте Джорджино Гіна, регентці двох третин Негропонте леді Бальзане далле Карчері.

31 серпня 1343 року Климент офіційно призначив Генріха Асті своїм легатом і головою військово-морської ліги. 30 вересня 1343 року опубліковано папську буллу Insurgentibus contra fidem, що надавала папське благословення хрестовому походу і санкціювала його проповідь по всій Європі. Учасникам і спонсорам походу папа надавав такі ж індульгенції, як і хрестоносцям, які визволяли Святу Землю. Загальна кількість галер була трохи меншою, ніж передбачалося спочатку: всього було споряджено не 25, а 20 галер для флоту ліги. Чотири з них надав папа, шість — Венеція (одна з венеційських галер була повністю споряджена спадкоємцями Нікколо Санудо), шість галер дали госпітальєри і чотири — Кіпр. , звільненого 1337 року з полону в Константинополі, призначено капітаном папських галер, Петро Дзено командував венеційськими суднами, а капітан Конрад Піккамільйо — кіпрськими.

Початок походу. Перемоги латинян

Навесні 1344 року після 3 років і 11 місяців підготовки флот ліги вийшов у похід. На початку кампанії (у травні) хрестоносці здобули значну перемогу в гавані Палліні на західній частині півострова Халкідіки, знищивши більше 50 суден Умура. За словами Іоанна Кантакузина, латинський флот з 24 кораблів атакував 60 суден Умура в гавані і захопив їх. Війська Умура врятувалися, висівши на землю, а латиняни розібрали їхні кораблі і спалили їх. Цей бій описує і падуанець Гульєльмо Кортузі (1285-1361), який датує його 13 травня 1344 року. За словами автора, християнський флот «спалив і потопив п'ятдесят два турецьких судна» . Ще один, але малоправдоподібний, опис бою міститься в хроніці швейцарського хроніста , який називає втрати — 300 християн і 18 000 загиблих з турецької сторони. Завершився похід успішним нападом на Смірну: хрестоносці змогли захопити гавань і цитадель порту 28 жовтня 1344 року.

Візантійський історик Никифор Григора і османський поет і історик писали, що напад латинян на Смірну був повною несподіванкою для Умура. Іоан Кантакузін з Дідімотейхо повідомив йому в листі про небезпеки, але лист прийшов, коли галери ліги вже увійшли в бухту Смірни. У цей момент брати Умура були у від'їзді зі своїми військами, а сам Умур не мав достатніх сил, щоб відбити напад, і латиняни змогли вибити турків з прибережної фортеці. Потім хрестоносці встигли закріпитися у фортеці до прибуття братів Умура з підкріпленням. За словами Григори, хрестоносці не змогли розвинути успіху, оскільки «франки» вважали, що можуть використовувати турків з Егейського анатолійського узбережжя, але цього не сталося. Іван Кантакузін, зі свого боку, стверджував, що хрестоносці не змогли розвинути свій успіх і просунутися далі, оскільки після того, як латиняни захопили гавань і фортецю, Умур опирався їм, наскільки міг.

У підсумку, попри те, що християнам вдалося захопити гавань Смірни і нижню фортецю, верхнє місто і Кадифекале (Акрополь) залишилися в руках Умура. Земля, розташована між двома замками міста, лежала в руїнах, так що між тюрками на горі та латинянами внизу був «лабіринт покинутих будинків». Хрестоносці жили в атмосфері майже щоденної загрози. Таке положення зберігалося протягом всього часу перебування латинян у місті. Як описав ситуацію італійський літописець: «Християни тримали одне невелике місце, яке називається Смірна, на березі моря». Климент так схарактеризував поточний стан у листі Гумберту II (дофіну В'єннському) — за словами понтифіка Генріх Асті і християни міцно закріпилися в нижньому замку і гавані Смірни; турки не нападають на них, а християни не можуть взяти Акрополь.

Цілком ймовірно, що хрестоносці забезпечили безпеку гавані й кораблів, оточивши цю область новими укріпленнями, оскільки Анонімна римська хроніка повідомляє, що венеційці збудували велику стіну перед широким ровом, що веде до моря. Автор хроніки також написав про захоплення в полон Мустафи, одного з капітанів Умура, який напав на венеційські галери. Володіння гаванню було важливим для латинян і не менш важливим для Умура. Влада і багатство Айдиногуллари були значною мірою обумовлені здатністю його правителя здійснювати рейди в Егейське море. Умур жив переважно завдяки данині й піратській здобичі. Обмеження його доступу до моря позначалося на процвітанні його емірату.

Кінець походу. Смерть його лідерів Згідно з «Дустурнаме», поемою Енвері, армія Умура обстрілювала хрестоносців, використовуючи требушети, деякі з яких побудували ремісники з емірату і з Африки. Ці машини знищили деякі з суден хрестоносців і вбили багатьох людей. Численність армії Умура підтверджується одним західним описом, згідно з яким до Умура стікалися багато мусульман з інших еміратів Малої Азії. У відповідь на бомбардування християни почали зустрічні атаки проти сил Умура. Одну успішну вилазку латинян, під час якої знищено облогові знаряддя, описав Енвері.

За однією з версій, саме під час такої вилазки 17 січня 1345 року армія хрестоносців зазнала катастрофічної поразки, коли лідери хрестового походу (Генріх Асті, Мартіно Дзаккаріа і П'єтро Дзено) були вбиті людьми Умура. Смерть лідерів згадується в численних латинських, турецьких і грецьких джерелах, у хроніках і листах.

За іншою версією, 17 січня 1345 року Генріх Асті вирішив, попри попередження Дзено і Дзаккаріа, провести месу в зруйнованому будинку, який, на його думку, був собором. Покинута церква Святого Іоанна, місце служіння давніх єпископів Смірни, стояла між гаванню і акрополем. Дзаккаріа та інші лідери походу заперечували проти масового виходу за стіни міста, однак Генріх Асті як представник папи і лідер походу наполіг на своєму. За версією більшості джерел, Умур несподівано з'явився зі своєю армією, коли хрестоносці були відвернені службою і молитвами. У супроводі всіх своїх братів (, Сулеймана, Ібрагіма і ) він увірвався до собору. Більшість латинян, побачивши турків, відступила до фортеці в гавані. В подальшій різанині лідерів хрестового походу Генріха Асті, Мартіно Дзаккаріа і П'єтро Дзено було вбито.

За третьою версією, переказаною анонімним римським літописцем нібито зі слів свідка, після проповіді Генріх Асті, одягнений у багаті шати і в супроводі інших лідерів хрестоносців, здійснив вилазку в бік турків. Через його необачність всіх лідерів було вбито.

Голову Мартіно Дзаккаріа відрубали і принесли Умуру. Самі турки, за словами пізанського торговця Піньоля Зуккелло, також зазнали великих втрат: Умур і його брат Хизир були поранені, а їхній брат Ібрагім Бахадур - убитий.

Другий похід (1345-1348)

Підготовка