Лінійні кораблі типу «Курбе» ( ) - серія французьких лінійних кораблів 1910-х років.
Були закладені в рамках кораблебудівної програми 1910 року і стали першими французькими дредноутами. Внаслідок обмежень на розміри кораблів, накладених можливостями наявних на французьких військово-морських базах доків, лінкори типу «Курбе» відрізнялися порівняно невисокою морехідністю. Тривале будівництво кораблів також призвело до того, що на час свого включення до складу флоту лінкори типу «Курбе», у цілому схожі з іншими дредноутами першого покоління, вже істотно поступалися наступним поколінням лінійних кораблів Великої Британії, Німеччини та США.
Всього в 1910 - 1914 роках було побудовано чотири лінкора типу «Курбе», останні з яких увійшли у стрій вже після початку Першої світової війни. Спочатку кораблі серії входили до складу 1-го дивізіону 1-ї ескадри флоту, але перед початком війни були зведені в окремий загін командувача флотом. В ході війни всі лінкори типу «Курбе» діяли на Середземному морі, але їх участь в бойових діях обмежувалося в основному обстрілами узбережжя Австро-Угорщини. Також в 1919 році два з кораблів цього типу використовувалися в ході інтервенції на території колишньої Російської імперії.
Хоча вже до кінця Першої світової війни лінійні кораблі типу «Курбе» вважалися застарілими, зокрема через низький модернізаційний потенціал, який не дозволяло істотно поліпшити їх характеристики, Франція, що зуміла після них добудувати лише одну серію більш досконалих лінкорів, зберегла кораблі типу «Курбе» на озброєнні. За винятком «Франс», затонулого в 1922 році в результаті попадання на скелю під час шторму, і «Жана Бара», роззброєного 1937 року і перетвореного на стаціонарний навчальний корабель, інші два корабля серії залишалися на озброєнні і до початку Другої світової війни. До капітуляції Франції лінкори використовувалися в основному для обстрілу берегових позицій, а після капітуляції захоплені Великої Британією і надалі передані силам «Вільної Франції». Після цього кораблі вже ніколи не вводилися знову до бойового складу флоту і використовувалися у ролі допоміжних суден аж до свого списання. Останній корабель цього типу був проданий на злам лише в 1955 року.
Конструкція
Перші французькі дредноути були розроблені виходячи з цілого комплексу обмежень. При їх проектуванні було висунуто вимогу, щоб кораблі могли використовувати існуючі доки без вимог капітальної реконструкції останніх. Виходячи з цього, розміри кораблів були порівняно невеликі. Їх стандартна водотоннажність не перевищувало 23457 тон, а повна - 25579 тонн. Довжина лінкорів типу «Курбе» не перевищувала 166 метрів, ширина - 27 метрів, осадка їх становила 9 метрів.
Кораблі мали високий надводний борт з довгим півбаком, що простягнувся до кормових башт головного калібру. У носовій частині була легка надбудова, поверх якої розташовувалася бойова рубка. Три труби були розділені на дві групи: пара труб попереду розташування центральних башт, і одна труба позаду. Кораблі були першими лінкорами французького флоту, які з самого початку не несли важкі бойові щогли з закритими марсами. Легка сигнальна щогла розташовувалася між групами труб і ще одна в кормовій частині. Між трубами і надбудовами проходила легка навісна палуба.
Озброєння Основне озброєння лінкорів типу «Курбе» складалося з дванадцяти 305-мм 45-каліберних гармат зразка 1910 року. Ці гармати, розроблені для останнього покоління французьких ескадрених броненосців, були цілком сучасними системами, здатними запускати 432-кілограмовий бронебійний снаряд з початковою швидкістю в 783 метра в секунду. Скорострільність становила 1,5-2 пострілу в хвилину.
Гармати головного калібру розташовувалися в шести двогарматних баштах. Дві башти були розташовані лінійно-піднесено в носі, на півбаку. Ще дві башти аналогічно розташовувалися на кормі, на верхній палубі. І ще дві вежі розташовувалися у центрі корпусу, по бортах. Таке розташування теоретично давало можливість вести вогонь на ніс чи корму з восьми гармат головного калібру (обидві носові або обидві кормові башти відповідно, і обидві центральні вежі), і давати бортові залпи з десяти гармат головного калібру (всі носові і кормові башти, і одна башта з відповідного борту).
Однак, при проектуванні дредноутів типу «Курбе», французький флот допустив ряд прорахунків. Французи орієнтували артилерію своїх кораблів для бою на середніх дистанціях (12 500 м). Теоретично потужні гармати головного калібру мали граничний кут піднесення всього 12 градусів, що обмежувало їх далекобійність 14 500 метрами . Навіть за мірками того часу, це було недостатньо. Сучасні їм німецькі та англійські гармати могли вражати цілі на дистанції ніж на 15 000 метрів.
Недооцінка дистанції позначилася і на виборі озброєння, призначеного для оборони кораблів проти міноносців. Перші французькі дредноути несли вражаюче потужну батарею з двадцяти двох 138-міліметрових 55-каліберних гармат зразка 1910 року. Ці гармати стріляли 39,5-кілограмовими снарядами на дистанцію до 16000 метрів, парадоксальним чином перевершуючи по дальності головний калібр лінкора. Гармати цього типу розташовувалися побортно, в казематах на півбак. Палуба полубака була спеціально заужена в носі і в кормі, щоб забезпечити розташованим уступами гарматам хороший кут обстрілу на ніс і корму.
Французькі інженери вважали, що ці гармати будуть застосовуватися не тільки як протимінні, але і як засіб ураження неброньованих частин кораблів противника - що вступало у явне протиріччя з досвідом Російсько-японської війни, і абсолютно не виправдалося на практиці. Крім цього озброєння, дредноути - швидше, по-інерції - несли чотири старі 47-мм гармати системи Гочкіса, по дві на борт. Підводне озброєння складалося з чотирьох 450-мм підводних торпедних апаратів.
Система управління вогнем Система управління вогнем дредноутів типу «Курбе» була централізованою, але парадоксальним чином, недостатньо розвиненою. Була тільки одна пара далекомірів централізованого управління вогнем, з базою в 2,74 метра, встановлених по боках від бойової рубки. Також кожна вежа була оснащена власним 1,37-метровим далекоміром, встановленим в її задній частині, в броньованому ковпаку. Директорів управління вогнем там не було. У цілому, вся СУО була явно адаптована на ведення бою на малих і середніх дистанціях, коли кожна башта відстежувала переміщення противника в індивідуальному порядку і потребувала тільки в поправках на дальність.
Броньовий захист Застарілі погляди французьких адміралів на дистанцію морської битви зіграли свою роль і при визначенні схеми захисту кораблів. Дредноути типу «Курбе» несли суцільний броньовий пояс по ватерлінії, товщиною 270 міліметрів в центральній частині - між носовими і кормовими баштами головного калібру, який звужувався у краях до 180 міліметрів. Висота поясу становила 4,5 метра, але майже 2,4 метра з них перебували під водою. Французькі інженери дуже побоювалися наслідків підводних влучень.
Над основним поясом знаходився верхній, що складався з трьох смуг броні товщиною в 180 міліметрів, розташованих одна над іншою. Перша смуга, на рівні головної палуби, прикривала борт від форштевня і до кормових башт головного калібру. Друга, розташована вище на рівні верхньої палуби, прикривала центр корпусу від носової і до кормової групи Башт. Вона ж прикривала каземати чотирьох 138-мм гармат в кормі. Вище них розташовувалася третя, що простягнулася від носових башт головного калібру приблизно до середини корпусу. Вона прикривала основні каземати протимінної артилерії.
Горизонтальний захист складалася з трьох броньованих палуб, кожна товщиною від 30 до 48 міліметрів. Головна броньована палуба була опуклою, товщиною в 40 міліметрів і мала скоси товщиною 70 міліметрів, що з'єднувалися нижче ватерлінії з нижньою крайкою головного поясу. Вище неї розташовувалася верхня броньова палуба, товщиною у 50 міліметрів, і броньовий палуба полубака, товщиною в 30 міліметрів. Подібний захист був мінімально задовільним для 1910-х дистанціям ведення бою і був, скоріше, розрахований на стримування снарядів, які пробили верхній пояс (що, відповідно, врізалися у палубу під гострим кутом), ніж на захист від падаючих під великим кутом снарядів.
Силова установка Силова установка лінкорів типу «Курбе» складалася з чотирьох парових турбін Парсонса, загальною потужністю в 28000 к.с. Пар давали двадцять чотири котла моделі Ніклосса - шістнадцять великих в носових і вісім менших в кормових котелень відділеннях. На мірній милі, дредноути розвинули помірну швидкість, трохи швидше проектних 21 вузла.
Кораблі несли змішаний запас палива: 2700 тонн вугілля і 906 тонн нафти, якої сприскували вугілля для підвищення температури горіння. Запасу палива вистачало на 7800 км економічного ходу на 10 вузлах.
Представники типу Назва верф Закладка Спуск на воду Вступ в дію доля «Курбе» Courbet верф флоту в Бресті 1 вересня 1910 23 вересня 1911 19 листопада 1913 затоплений 9 червня 1944 «Франс»France AC de la Loire, Сен-Назер 30 листопада 1911 7 листопада 1912 10 жовтня 1914 загинув 26 серпня 1922 «Жан Бар»Jean Bart верф флоту в Лор'яні 15 листопада 1910 22 вересня 1911 15 червня 1913 проданий на злам 14 грудня 1945 «Парі»Paris FCM в Ла-Сейн-Сюр-Мер 10 листопада 1911 28 вересня 1912 1 серпня 1914 проданий на злам 21 грудня 1955
Служба
До війни Перша пара дредноутів типу «Курбе» вступила у стрій в 1913 році - менше ніж за рік до початку світової війни. На той момент кораблі стали найпотужнішіми і найсучаснішими одиниці французького флоту, але за світовими мірками вважалися вже застарілими. Їх характеристики виглядали незадовільно не тільки на тлі кораблів передових морських держав, але навіть в порівнянні з італійськими та австрійськими дредноутами - які в той час вважалися основними противниками французького флоту в Середземному морі.
Початкова служба кораблів не була багата подіями. Найпомітнішою подією в їх передвоєнної кар'єрі був візит «Франс» і «Жан Бар» в Санкт-Петербург в липні 1914 року, як частина почесного ескорту французького президента Рамона Пуанкаре. Кораблі перебували на Балтиці, коли була оголошена війна, але зуміли повернутися додому без інцидентів.
Перша світова війна На початку Першої Світової Війни чотири дредноута типу «Курбе» були єдиними боєздатними кораблями такого типу в усьому французькому флоті. Британо-французькі плани передбачали, що в разі війни між Антантою і Троїстим союзом, французький флот візьме на себе утримання контролю над Середземним морем - проти австрійського, і (в разі виступу Італії на боці Німеччини) італійського флоту.
На початку осені 1914 всі чотири дредноути були спрямовані у Середземне море. «Курбе» став флагманським кораблем Середземноморської ескадри під командуванням адмірала де Лаперье. Налаштований рішуче, Огюстін де Лаперье негайно направив основні сили флоту в Адріатику, сподіваючись захопити зненацька австрійські кораблі, які здійснювали блокаду узбережжя Чорногорії. Він розраховував, що йому вдасться виманити основні сили австро-угорського флоту і втягнути їх у вирішальну битву. Результати, однак, виявилися набагато скромнішими: бій при Антіварі, під час якого французький флот потопив старий австрійський легкий крейсер «Зента».
Це був єдиний випадок за всю війну, коли французькі дредноути вступили в бій з кораблем противника. Вирішального характеру це невелике зіткнення не мало. Австро-угорський флот не став залишати захищених баз в Адріатиці. До кінця 1914 року французькі дредноути залишалися біля узбережжя Чорногорії, надаючи вогневу підтримку союзним військам. У грудні дредноут «Жан Бар» був пошкоджений торпедою з австрійської підводного човна U-XII, після чого лінкори відступили на Мальту.