Війна за незалежність Анголи () — збройний конфлікт на території Анголи, який розпочався у лютому 1961 року як повстання проти примусового вирощування бавовни, і це стало багатофракційною боротьбою за контроль над португальською заморською провінцією Ангола між трьома націоналістичними рухами та сепаратистським рухом Кабінди. Війна закінчилася, коли у квітні 1974 року лівий військовий переворот у Лісабоні призвів до повалення диктаторського режиму «Нової держави» Португалії, і новий режим негайно припинив усі воєнні дії в африканських колоніях, оголосивши про свій намір негайно надати їм незалежність.
Конфлікт зазвичай розглядається як галузь або театр ширшої португальської заморської війни, яка також включала війни за незалежність Гвінеї-Бісау та Мозамбіку.
Війна за незалежність являла собою класичний тип партизанської війни, в ході якої португальська армія та сили безпеки вели кампанію проти з повстанцями проти збройних груп, переважно розосереджених у малонаселених районах величезної сільської місцевості Анголи. Багато воєнних злочинів та звірств було скоєно всіма силами, сторонами конфлікту. У підсумку португальці здобули загальну військову перемогу.
В Анголі після припинення португальськими збройними силами антипартизанської війни спалахнув збройний конфлікт серед націоналістичних рухів. Ця війна офіційно завершилася в січні 1975 року, коли уряд Португалії, Національний союз за повну незалежність Анголи (UNITA), Народний рух за визволення Анголи (MPLA) і Національний фронт визволення Анголи (FNLA) підписали Алворську угоду. Фактично ця війна точилася до травня 1975 року, включаючи вуличні бої в Луанді та навколишній місцевості.
Історія
Передумови
У 1482 році каравели Португальського королівства під командуванням мореплавця Діогу Кана прибули до Королівства Конго. Згодом до цього краю почали прибувати інші експедиції, і незабаром між двома королівствами встановилися тісні стосунки. Португальці принесли тубільцям вогнепальну зброю, багато інших технологічних досягнень і нову релігію — християнство. Натомість король Конго запропонував їм рабів, слонову кістку та мінерали.
У 1575 році Паулу Діаш де Новаїш заснував на африканському берегу Луанду як Сан-Паулу-да-Ассунсан-де-Лоанда. Новаїш зайняв смужку землі з сотнею сімей колоністів і чотирма сотнями солдатів, де облаштував укріплене поселення. В 1605 році Португальська корона надала Луанді статус міста. Кілька інших поселень, фортів і портів були засновані і підтримувалися португальцями. Бенгела, португальський форт з 1587 року, місто з 1617 року, був іншим важливим раннім поселенням, заснованим Португалією.
Ранній період португальського вторгнення був перерваний серією воєн, договорів і суперечок з місцевими африканськими правителями, зокрема Нзінґа Мбанді, який з великою рішучістю чинив опір португальцям. Завоювання території сучасної Анголи почалося лише в XIX столітті і завершилося не раніше 1920-х років.
У 1834 році Ангола та решта португальських заморських домініонів отримали статус заморських провінцій Португалії. Відтоді офіційна позиція португальської влади завжди полягала в тому, що Ангола була невіддільною частиною Португалії так само, як і провінції Метрополь (Європейська Португалія). Статус провінції був ненадовго перерваний з 1926 по 1951 рік, коли Ангола мала назву «колонія» (сама адміністративно поділялася на кілька провінцій), але 11 червня 1951 року статус був відновлений. Перегляд португальської конституції 1971 року збільшив автономію провінції, яка стала штатом Ангола.
Ангола завжди мала дуже низьку щільність населення. Попри тому, що її територія була більша, ніж у Франції та Німеччини разом узятих, у 1960 році населення Анголи становило лише 5 мільйонів, з яких близько 180 000 були білими, 55 000 були змішаної раси, а решта були чорношкірими. У 1970-х роках населення зросло до 5,65 мільйонів, з яких 450 000 були білими, 65 000 були змішаними расами, а решта були чорношкірими.
Уряд провінції Анголи очолював генерал-губернатор, який мав як законодавчу, так і виконавчу владу, підпорядковуючись безпосередньо португальському міністру закордонних справ. Йому допомагав кабінет, що складався з генерального секретаря (який був заступником генерал-губернатора) і кількох провінційних секретарів. Існувала Законодавча рада — включала як призначених, так і обраних членів — із законодавчими обов'язками, які поступово збільшувалися в 1960-х і 1970-х роках. У 1972 році він був перетворений на Законодавчі збори Анголи. Існувала також Рада уряду, відповідальна за надання консультацій генерал-губернатору щодо його законодавчих та виконавчих обов'язків, до складу якої входили вищі державні службовці провінції.
Попри те, що він відповідав за поліцію та інші сили внутрішньої безпеки, генерал-губернатор не мав військових обов'язків, які покладалися на головнокомандувача збройними силами Анголи. Головнокомандувач підпорядковувався безпосередньо міністру національної оборони та начальнику Генерального штабу Збройних сил Португалії.
У 1961 році до складу місцевої адміністрації Анголи входили такі райони: Кабінда, Конго, Луанда, Кванза-Норте, Кванза-Сул, Маланже, Лунда-Сул, Лунда-Норте, Кунене, Бенгела, Уамбо, Бі-Куандо-Кубанго, Мошико, Мосамедиш і Уїла. У 1962 році округ Конго був розділений на райони Заїре і Уїже, а район Біе-Квандо-Кубанго — на райони Біє і Квандо-Кубанго. У 1970 році район Кунене також був створений шляхом відокремлення південної частини району Уїла. Відповідно до португальської моделі місцевого самоврядування, округи складалися з муніципалітетів (), і вони поділялися на цивільні парафії (), кожна з яких управлялася місцевою радою (відповідно câmara municipal і junta de freguesia). У регіонах, де ще не було досягнуто необхідного соціального та економічного розвитку, муніципалітети та громадянські парафії тимчасово замінювалися відповідно адміністративними структурами () та посадами (), кожним із яких керувала посадова особа, яку призначав уряд, що мали широкі адміністративні повноваження, виконуючи місцеві органи управління, поліцію, санітарну, господарську, податкову і навіть судову ролі. Адміністратори керували місцевими допоміжними поліцейськими, відомими як «сипаї» (). У цих регіонах традиційна влада — в тому числі місцеві королі, правителі та племінні вожді — зберігалася та інтегрувалася в адміністративну систему, виконуючи роль посередників між провінційною владою та місцевим тубільним населенням.
Протиборчі сторони
Португальські сили Збройні сили Португалії в Анголі включали сухопутні, військово-морські та повітряні сили, які підпорядковувалися головнокомандувачу збройними силами Анголи. До 17 червня 1961 року фактично не було головнокомандувача, а об'єднане міжвидове командування на ранніх етапах конфлікту здійснювалося командувачами сухопутних військ у країні. Головнокомандувач виконував функції командувача театром дій і координував сили трьох видів, що дислокувалися в провінції, а командири відповідних видів виконували функції заступника головнокомандувача. В міру розвитку конфлікту оперативна роль головнокомандувача та його штабу дедалі більше посилювалася за рахунок командувачів видів збройних сил. Коли вибухнув конфлікт, португальські збройні сили в Анголі налічували лише 6500 осіб, з яких 1500 були європейцями, а решта були місцевими жителями. До кінця конфлікту кількість колоніальних військ зросла до понад 65 000 осіб, з яких 57,6 % були європейцями (білими), а решта — місцевими.
Сухопутні війська в Анголі утворювали 3-й військовий район португальської армії. Так, на початок воєнних дій організаційно колишні колоніальні військові сили являли собою розкидані по всій Анголі невеликі гарнізони розміром з роту, які також виконували обов'язки внутрішньої безпеки в колонії. Загалом вони утворювали три піхотні полки і кілька підрозділів батальйонного розміру. У великих міських центрах, існували плани розгортання експедиційної польової дивізії, яка буде розгорнута в Анголі й перекинута для посилення португальської армії в Європі, в разі виникнення конвенційної війни. Під час конфлікту вони відповідали за те, щоб мобілізувати, забезпечити та підготувати місцеві польові підрозділи. Переважна більшість цих підрозділів були легкими піхотними батальйонами та окремими ротами.
Сили португальського флоту перебували під командуванням Військово-морського командування Анголи. Ці сили включали Заїрську флотилію (з патрульними катерами та десантними катерами, що діють на річці Заїр), військово-морську групу (включаючи фрегати та корвети, які чергували в Анголі за графіком), роти морської піхоти та спеціальні загони морської піхоти. У той час як роти морської піхоти виконували роль звичайної морської піхоти, виконуючи функції щодо захисту об'єктів і кораблів ВМС, спеціальна морська піхота була спецназом, що виконував роль мобільних підрозділів, що спеціалізувалися на десантних нападах.
Португальські повітряні сили в Анголі перебували під командуванням 2-го повітряного району португальських ПС зі штабом в Луанді. Вони включали центральну авіабазу (база № 9 в Луанді) і дві регіональні авіабази (аеродром № 3 в Негаге, Уїге і база-аеродром № 4 в Енріке-де-Карвалью, Лунда).
Повітряні сили в Анголі також мали у своєму складі 21-й десантний батальйон, який виконував функцію мобільного підрозділу, причому за задумом його перекидання планувалося здійснювати парашутним способом, але пізніше переважно для перекидання використовували вертольоти. На початку конфлікту в Анголі перебувало лише кілька літаків, у тому числі 25 реактивних винищувачів-бомбардувальників F-84G, шість бомбардувальників PV-2 Harpoon, шість транспортних літаків Nord Noratlas, шість вертольотів Alouette II, вісім легких штурмовиків T-6 і вісім легких літаків спостереження Auster. На початку 1970-х років повітряний компонент мав чотири F-84G, шість PV-2 Harpoon, 13 транспортних літаків Nord Noratlas, C-47 і C-57, 30 вертольотів Alouette III і Puma, 18 T-6 і 26 Do 27 літаків спостереження. Попри збільшення, кількість літаків завжди була недостатньою, щоб забезпечити повітряну підтримку на величезній території Анголи, до того ж багато з них були старими літаками, їх було важко обслуговувати в умовах тропічної країни. З кінця 1960-х років португальські збройні сили на півдні Анголи мали змогу розраховувати на підтримку гелікоптерів та деяких інших повітряних засобів ПС Південної Африки, при цьому було створено два спільних португальсько-південноафриканських центри повітряної підтримки.
Правоохоронні органи або сили безпеки в Анголі перебували під контролем цивільної влади на чолі з генерал-губернатором провінції. Основними з цих сил, які брали участь у війні, була Поліція громадської безпеки (PSP) і PIDE (перейменована в DGS в 1969 році). До середини 1960-х років ці сили включали 10 000 констеблев PSP і 1100 агентів PIDE.
Крім регулярних збройних сил і сил безпеки існувала низка воєнізованих і нерегулярних формувань, деякі з них під контролем військових, а інші — з боку цивільної влади.
OPVDCA (Провінційна організація волонтерів і цивільної оборони Анголи) була корпусом міліції, відповідальним за внутрішню безпеку та цивільну оборону, з характеристиками, подібними до характеристик Португальського легіону. Воно перебувало під безпосереднім контролем генерал-губернаторів провінції. Під час конфлікту OPVDCA переважно використовувалася для захисту людей, ліній зв'язку та чутливих об'єктів. До кінця конфлікту OPVDCA нараховувала близько 20 000 волонтерів.
Нерегулярні воєнізовані формування включали ряд різних типів підрозділів з різними характеристиками. Під військовим контролем перебували спеціальні групи (GE) і спеціальні війська (TE). GE були бойовими групами спецназу розміром із взвод, що складалися з місцевих добровольців, які діяли в Східній Анголі, зазвичай їх додавали до армійських підрозділів. TE мали подібні характеристики, але складалися з перебіжчиків з FNLA, які діяли в Кабінді та Північній Анголі.