Ця стаття про кримський терор у 1917—1918 роках. Про червоний терор у Криму у 1920—1921 роках дивіться статтю Червоний терор у Криму

Масовий терор у Криму — акти революційного та кримінального насильства, що мали місце на території Кримського півострова взимку 1917—1918 років у період встановлення радянської влади. Події відбувалися в період післяреволюційного хаосу і стали першим випадком масового терору в ході Громадянської війни в Росії. Для них характерні самосуди, обумовлені фактичним безвладдям у Криму, що настало наприкінці 1917 року, і зростанням лівого екстремізму, викликаного активною діяльністю і агітацією радикальних партій, насамперед лівих.

Усього за період встановлення та панування у Криму радянської влади (грудень 1917 — квітень 1918 років) внаслідок терору було вбито не менше тисячі осіб. У радянських дослідженнях ці події переважно не знаходили висвітлення.

Теоретичне обґрунтування допустимості масового терору Терор завжди входив у теоретично обгрунтовані та прийнятні засоби боротьби російських революційних партій, таких як есери, анархісти, більшовики. Останні, відкидаючи індивідуальний терор, виправдовували застосування масового терору під час «найвищого загострення класової боротьби» — пролетарської революції. При цьому ідея застосування масового терору народилася серед вищого керівництва цієї партії. Для більшовиків терор був тактичним способом досягнення цілей — знищення ворогів і залякування невизначених.

Висунувши з початком Першої світової війни гасло «Перетворимо імперіалістичну війну на війну громадянську!», психологічно більшовики були готові розв'язати громадянську війну, що супроводжувалася масовим терором, заради перетворення світової війни на світову революцію.

Ситуація на Кримському півострові після Більшовицького перевороту

До кінця 1917 року політичний фон у Криму, як і у всій Росії, сильно хитнувся вліво. Якщо на виборах до міських дум, проведених влітку 1917 року, у Криму до думи пройшов єдиний більшовик — у Севастополі, то вибори до Всеросійських установчих зборів, що проходили в Криму у 14 (27) листопадаГолоси кримських виборців розподілилися так. За партійними списками: Партія соціалістів-революціонерів різних фракцій отримала 352 726 голосів, або 67,9 %; кадети — 38 108 голосів, або 6,8 %; більшовики — 31 154 голосів, або 5,5 %; меншовики] — 14 693 голосів, або 3,3 %; за національними списками: мусульмани - 64 880, або 11,9 %; німці — 23 590, або 4,8 %; євреї — 13 145 голосів, або 2,4 %. Крим, як і вся тодішня Росія, голосував за соціалістів. (Зарубин А. Г., Зарубин В. Г. Без победителей. Из истории Гражданской войны в Крыму. — Симферополь: Антиква, 2008. — С. 222. — 728 с. — 800 экз. — ISBN 978-966-2930-47-4), дали більшовикам помітний відсоток виборців у великих містах: Сімферополі, Севастополі, Ялті, Феодосії, Судаку, Коктебелі та ряді інших населених пунктів.

Популярність найчисленніших партій — соціал-революціонерів та меншовиків, — до листопада 1917 року різко впала. Партійні активісти залишали ряди партій, часто вступаючи до лав більшовиків. Видатну роль у Кримських подіях другої половини 1917 грали анархісти. Групи анархістів діяли у всіх великих містах Криму та на Чорноморському флоті — про рівень впливу анархістів на останній свідчить той факт, що головою створеного 13 серпня (12 вересня) 1917 року Центрального виконавчого комітету Чорноморського флоту (Центрофлот) було обрано анархіста. Недосвідчені в політиці матроси не відокремлювали більшовиків від анархістів — більшовичка Надія Островська, надіслана в Крим ЦК РСДРП(б), писала: «…їх (анархістів) приймають за нас…».

За винятком значної (але зовсім не більшоїНа виборах у Всеросійські установчі збори на Чорноморському флоті за есерів проголосувало 22 000 моряків, за більшовиків — 10 800, за інші партії та національні списки — 19 500 (Зарубин А. Г., Зарубин В. Г. Без победителей. Из истории Гражданской войны в Крыму. — Симферополь: Антиква, 2008. — С. 222. — 728 с. — 800 экз. — ISBN 978-966-2930-47-4))) частини Чорноморського флоту, робітників Сімферопольського заводу А. А. Анатра та Севастопольського морського заводу, населення Криму, в тому числі кримський пролетаріат, зустріло Більшовицький переворт різко негативно.

До кінця 1917 року на території Кримського півострова сформувалося три фактичні центри влади:

традиційні земства, міські думи, профспілки, фабзавкоми і ради, що не визнали Більшовицький переворот, представлялися Таврійською губернською радою народних представників (РНП) — органом управління Таврійською губернією, обраним 20 листопада (3 грудня) 1917 року з'їздом представників згаданих організацій. РНП стояла на традиційних загальноросійських позиціях (скликання Установчих зборів тощо), засуджуючи захоплення влади більшовиками; Курултай кримськотатарського народу, який засуджував передачу влади радам, що взяв курс на досягнення державного суверенітету Криму; Севастопольська Рада та новостворенийВійськово-революційний комітет, контрольовані більшовиками та їх союзниками лівими есерами, які не визнали ні РНП, ні претензії на владу Курултаю, хоча з останнім могли вступати до тимчасових союзів з окремих питанням.

До цього потрібно додати адміністрацію Тимчасового уряду, яка все ще намагалася претендувати на законну владу. Все це разом узяте породило хаос та анархію в управлінні Кримом. У політичному плані Крим був ареною боротьби двох основних ідей — більшовизму та кримськотатарського націоналізму. Російське офіцерство та російські соціалістичні партії інших відтінків, які були противниками і першої, і другої течій, по суті усунулися від участі в цьому конфлікті.

Головною та визначальною силою на Кримському півострові був Чорноморський флот. Не беручи участь у бойових діях з літа 1917 року, моряки Чорноморського флоту, покликані до нього з усіх регіонів колишньої Російської імперії, переважно з України, дедалі більше залучалися до вирішення поточних кримських проблем, хоч сам Крим був для них чужою землею. Незважаючи на розкладання дисципліни, а можливо й завдяки цьому, Чорноморський флот залишався грізною силою — лише у Севастополі на кораблях та у фортеці було близько 40 тисяч моряків. На інших кораблях склалися відносини, що мало чим відрізняються від відносин у злочинних спільнотах. Сухопутні частини, дислоковані в Криму, були на стадії значного розкладання. Після Наказу № 1 нормальної армійської та флотської служби не стало. Після провалу Корніловського виступу було відзначено випадки побиття офіцерів. До кінця 1917 року флотське середовище стало вже більш екстремістським, ніж самі більшовики. У цих умовах вже навіть перед більшовиками Криму стояло завдання не провоковуння вояків, а їхнє стримування. Самі ж моряки, маючи власні нові революційні органи влади (насамперед — Центрофлот, що стояв на найліворадикальніших позиціях, а також Севастопольська рада та Військово-революційний комітет), були готові розпочати стихійні погроми поза будь-яким зовнішнім керівництвом.

Рада народних представників та Курултай спиралися на військову силу, що стояла за колишнім штабом кримських військ колишньої Російської армії — Об'єднаний кримський штаб. На чолі його стояли кримськотатарський лідер Джафер Сейдамет та полковник Макухін. Крім кримськотатарських національних частин — «ескадронців» — він теоретично міг спертися на 2½ тисячі російських офіцерів, що перебували на території Криму. Загальна кількість бійців, що стояли за РНП, оцінювалася в 6 тисяч багнетів і шабель.

Ще одним чинником, який впливав на обстановку, була активність сусідньої української Центральної ради, яка заявила про свої претензії на Чорноморський флот колишньої Російської імперії та заохочувала українізацію кораблів Чорноморського флоту з метою їхнього подальшого підпорядкування Україні. З листопада 1917 року Центральна рада відкрито заявляла про підпорядкування Криму своій владі. При цьому і Центральна рада, і Мусвиконком кримськотатарського Курултаю, не довіряючи жодній із сторін у боротьбі за владу в Криму, проте намагалися використовувати один одного у боротьбі проти найбільш небезпечного супротивника — радянського більшовизму, вступаючи для цього до тимчасових союзів.

Тяжкою була криміногенна обстановка — ще влітку 1917 року кримські міста захлеснула хвиля кримінальної злочинності та солдатського мародерства. У сільській місцевості йшли самовільні захоплення поміщицьких та монастирських земель, садиби та господарства зазнавали розграбування, масово незаконно вирубувалися ліси. Такі дії селян багато в чому обумовлювалися відповідною агітацією зайвих ліворадикалів, насамперед із числа солдатів і матросів. На початку осені 1917 року на півострові почалися стихійні протести проти зростання цін на продукти харчування та загальної дорожнечі життя, для упокорення яких доводилося залучати військові частини. Ситуація посилювалася великою кількістю місцевого вина, через що часто доводилося займатися упокоренням і самих військових частин, які взяли участь у п'яному розгулі. Нездатність влади припинити беззаконня змусило населення вдаватися до самосудів.

З усіх політичних сил Криму лише дві були супротивниками насильства — народні соціалісти та меншовики. Всі інші партії, насамперед більшовики, ліві есери та анархісти, мали намір досягти своїх політичних цілей збройним насильством.

Початок терору

4 (17) листопада 1917 року в Петрограді було ухвалено рішення про направлення на Чорноморський флот чергової (вже третьої за рахунком) делегації матросів-балтійців для «обміну передовим досвідом». Делегація з двадцяти п'яти матросів-кронштадців у супроводі двох кримських більшовиків А. Каліча та А. Рижих, які перебували в Петрограді якраз у дні жовтневого збройного перевороту, брали в подіях безпосередню участь і отримали інструкції для повернення до Севастополя особисто від Якова Свердлова, прибула до Севастополя 15 (28) листопада 1917 року. Кронштадці негайно приступили до збурення чорноморців, вимагаючи побиття офіцерів.

З'їзд екіпажів кораблів та берегових команд Чорноморського флоту, що проходив у Севастополі 6 (19) — 10 (23) листопада 1917 року ухвалив рішення про направлення на Дон збройних загонів моряків Чорноморського флоту для допомоги місцевим радам у захопленні влади та придушенні опору «контрреволюції». Командування Чорноморського флоту та офіцерство виступало проти цього. Цю позицію офіцерства було розцінено як «контрреволюційну». З 15 (28) листопада 1917 року у Севастополі розпочалися самочинні арешти офіцерів.

У боях із частинами отамана Каледіна загони чорноморців були розбиті. Вина за це була покладена на командування загоном — ще під Тихорецькою матроси розстріляли лейтенанта А. Скаловського, одного з чотирьох офіцерів, які входили до Чорноморського революційного загону. 10 (23) грудня 1917 року до Севастополя було доставлено тіла 18 матросів, убитих у сутичках з донськими козаками. Через день до Севастополя повернулися перші матроси з розбитого загону. Похорон убитих у бою з козаками матросів вилився у величезну демонстрацію, яка вимагала «негайного побиття офіцерів…». 12 (25) грудня після похорону відбулося перше вбивство офіцера. На борту есмінця «Фідонісі», що знаходився в морі, після зауваження за недбайливу службу кочегар Коваленка вбив мічмана Миколу Скородинського.

Вбивства офіцерів Чорноморського флоту у грудні 1917 року у Севастополі