Копа́льня Монтевеккьо — колишній потужний гірничодобувний майданчик на південному заході італійського острова Сардинія. Працював на тому ж витягнутому з північного сходу на південний захід рудному тренді, південну частину якого розробляла копальня Інгуртосу-Дженнамарі.
Видобувати руду в Монтевеккьо почали ще римляни, яких на Сардинії цікавив галеніт (мінерал свинцю) з високим вмістом срібла. У наш час розробка відновилась не пізніше перших десятиліть XIX століття, так, складені в 1830 та 1846 роках документи засвідчують проведення тут гірничих робіт за допомогою десятків шурфів.
У 1848-му ліцензію на розробку району Монтевеккьо отримала компанія Società per la Coltivazione della Miniera di Piombo Argentifero detta di Montevecchio, що згодом стала відома як просто Montevecchio. Перші дві штольні заклали в 1849-му, а до кінця 1857 року їх уже було одинадцять із загальною довжиною 2,15 кілометра. Штольні були рознесені як по горизонталі, так і по висоті та охоплювали діапазон висот між позначками +391 метра НРМ та +235 метра НРМ. Окрім власне видобутку руди, вони також забезпечували здреновування підземних вод. У 1860-х роках відкрили ще три штольні, а також узялись за систему вертикальних сполучень між різними рівнями, що дозволяло покращити систему транспортування руди та дренаж.
Для охоплення нижньої частини родовища довелось переходити до спорудження шахтних стовбурів, першим з яких в 1872-му на північному сході ліцензійної території заклали Сант-Антоніо. У 1881-му на південному заході почалось будівництво стовбура Телле (у 1938-му перейменований на Амсікора), а станом на 1886 рік уже працювали над розташованим у центрі стовбуром Санна. Відтак (але не пізніше ніж наприкінці XIX століття), з'явився стовбур Файс, розташований у районі Касарджу між Амсікора та сусідньою копальнею Інгуртосу.
Зі сходу до території Montevecchio прилягали гірничі відводи Ширія та Піккаліна компанії Nouvelle Arborese, що спорудила на них відповідно стовбури Галілео глибиною 119 метрів та Сан-Джованні завглибшки 215 метрів (від устя на позначці +230 метрів НРМ до рівня +14 метрів НРМ). До 1885-го останній випрацював запаси в межах своєї ділянки, поширення ж виробіток на захід було неможливе через перехід жили на територію Montevecchio. Як наслідок, в 1888-му Nouvelle Arborese продала свої права Montevecchio, що закрила стовбур Галілео як безперспективний та відновила розвиток виробіток Сан-Джованні на захід.
Гірничодобувний комплекс використовував цілий ряд збагачувальних фабрик — першою з них стала до ладу в 1853-му Ріо-а-Леванте, у 1868-му почали будівництво другої фабрики Санна, в 1877-му ввели в дію Прінчіпе-Томмазо, а в 1878-му запустили невелику збагачувальну фабрику Ла-Мармора (остання була обладнана як паровим, так і гідравлічним приводом від місцевої річки, що забезпечував роботу протягом щонайменше шести місяців на рік). Ріо-а-Леванте та Прінсіпе-Томмазо обслуговували північно-східну частину ліцензійної території, тоді як Санна та Ла-Мармора працювали у центральній та південно-західній відповідно. У 1897-му після розширення Прінсіпе-Томмазо найстаріший серед збагачувальних майданчиків Ріо-а-Леванте закрили.
Оптимізацію логістики забезпечила введена в 1878 році вузькоколійна залізниця завдовжки 23 кілометри до Сан-Гавіно, де проходила залізниця Порто-Торрес — Кальярі, що забезпечувала доступ до портів. Концентрати тривалий час лише екпортували (передусім до Англії), проте в подальшому частину продукції стали відправляти на свинцеплавильний завод у італійській Ла-Спеції.
Що стосується обсягів діяльності, то в 1867 році отримали 5,2 тисячі тонн галеніту, у 1877-му 7,4 тисячі тонн, а в 1887-му 11,1 тисячі тонн (варто відзначити, що в ті часи було поширено звітувати про обсяги отриманих цільових мінералів, а не руди).
Станом на кінець XIX століття, після 50 років існування копальні, довжина її гірничих виробіток сягнула 28 кілометрів. Накопичений видобуток становив 1,51 млн тонн галенітової руди з середнім вмістом свинцю 19,58 %, що дозволило випустити 340 тисяч тонн свинцевого концентрату з середнім вмістом 71,19 % свинцю (а також 637 г срібла на тонну). При цьому 64 % зазначеного концентрату виробили у 1880-х — 1890-х роках. Оскільки з 1894-го рудник також почав працювати з сульфідною цинковою рудою, встигли випустити 7 тисяч тонн цинкового концентрату з середнім вмістом цинку 45,41 %.
Станом на початок XX століття сердній вміст свинцю в руді впав з початкових 30 % до 15 %, що для підтримки наявного рівня виробництва концентратів вимагало вилучення дедалі більших обсягів руди. Як наслідок, узялись за нарощування потужностей зі збагачення, зокрема в 1905-му стартувало будівництво збагачувальної фабрики Піккаліна.
У 1900-х роках на Монтевеккьо вилучили 0,86 млн тонн руди, що дало змогу випустити 171 тисячу тонн концентратів із загальним вмістом свинцю та цинку 104 тисячі тонн. У 1910-х (коли протягом кількох років на діяльність копальні мала сильний негативний вплив Перша світова війна) видобули 0,71 млн тонн руди та отримали 126 тисяч тонн концентратів із загальним вмістом свинцю та цинку 75 тисячі тонн. У 1920-х показники видобутку руди істотно перевищили обсяги довоєнного десятиліття — 1,02 млн тонн, проте через подальше зниження вмісту цільових компонентів випущені 159 тисяч тонн концентратів містили вже лише 90 тисяч тонн свинцю та цинку.
Уже під час Першої світової війни копальня Монтевеккьо була вимушена зупинятись, оскільки вона не мала власного плавильного виробництва (завод у Ла-Спеції належав компанії Pertusola), а дозволи на експорт продукції були обмежені. Знову проблема відсутності вертикальної інтеграції гостро постала в 1929 році з початком потужної світової економічної кризи. Як наслідок, в 1930-му Montevecchio узялась за будівництво свинцеплавильного заводу в Сан-Гавіно, партнером по якому з часткою у 30 % виступила компанія Monteponi, що діяла в розташованому за три десятки кілометрів південніше гірничодобувному районі Іглезіас (копальня Монтепоні та інші). Введення заводу в експлуатацію припало на 1932 рік та супроводжувалось проблемами через фінансову кризу Montevecchio.
У підсумку Montevecchio так і не змогла впоратись зі своїми проблемами та в 1933-му була придбана Monteponi та Montecatini (починала як гірничодобувна, а в першій половині XX століття також стала найбільшим хімічним концерном Італії), що діяли на паритетних засадах. При цьому в 1936-му Montecatini запустила цинкоплавильний завод у Порто-Маргері (поблизу Венеції) і таким чином забезпечила вертикальну інтеграцію за обома видами концентрату.
Montecatini інвестувала в масштабну модернізацію рудника, що охоплювала поглиблення наявних стовбурів та початок у 1937-му будівництва в північно-східній зоні нового стовбура Імперо (згодом перейменований на Сарторі). Стовбури Сант-Антоніо та Сан-Джованні в якийсь момент сполучили підземними тунелями з Імперо, що мав найбільш сучасне скіпове обладнання, здатне підіймати 100 тонн руди на годину.
На збагачувальній фабриці Прінчіпе-Томмазо в 1936-му стали до ладу нові дробильно-сортувальні секції та секція флотації (водночас фабрику Піккаліна зупинили), а 1937-го додали секцію декупрації, що змогла вже за цей рік вилучити 0,6 тисячі тонн халькопіриту зі вмістом міді близько 20 %. На збагачувальній фабриці Санна того ж 1937-го запустили секцію селективної флотації свинцево-цинкової руди потужністю 350 тонн на добу та почали будівництво ще двох секцій потужністю по 200 тонн на добу (із запуском флотації старий гравіметричний цикл збагачення припинив свою діяльність). При цьому в 1938-му запустили канатну дорогу Касарджу — Амсікора — Санна, що транспортувала руду до збагачувальної фабрики, а в 1939-му стала до ладу канатна дорога, що подавала концентрати від Санна до Прінчіпе-Томмазо.
У 1938-му вилучили 423 тисячі тонн руди та виробили 30 тисяч тонн свинцевого та 36 тисяч тонн цинкового концентрату, що було першим роком, коли випуск останнього перевищив обсяги виробництва свинцевого концентрату. В 1939 досягнули обсягу видобутку руди у 520 тисяч тонн з рекордним за всю історію виробництвом 33 тисяч тонн свинцевого (вміст свинцю 60 %) та 49 тисяч тонн цинкового (вміст цинку 59,7 %) концентратів. Всього за 1930-ті роки копальня Монтевеккьо вилучила 2,61 млн тонн руди, що дало змогу випустити 382 тисячі тонн концентратів із загальним вмістом свинцю та цинку 234 тисячі тонн.
Друга світова війна призвела до проблем з нестачею робочої сили через мобілізацію та ще більшою проблемою через загрозу для морської логістики. У підсумку копальня зупинила роботи, які були відновлені на всіх ділянках лише в 1948 році. Втім, модернізована копальня за 1940-і роки все-таки перевищила показники минулого десятиліття — на Монтевеккьо вилучили 3 млн тонн руди та випустили 399 тисяч тонн концентратів із загальним вмістом свинцю та цинку 247 тисяч тонн.
1950-ті роки в історії копальні відзначені широкою механізацією та розвитком підземної інфраструктури, що включало створення в 1951 роках сполучення по рівню Роланді (+83 метра НРМ) між стовбурами Санна та Сант-Антоніо. У 1957-му Файс та Амсікора сполучили по рівню Мінгетті (+20—30 метрів НРМ), що дало змогу зупинити канатну дорогу Касарджу — Амсікора. Станом на 1953 рік загальна довжина підземних виробіток рудника сягнула 64 кілометрів, а на кінець 1960 року вона вже становила 79 кілометрів. Також можливо відзначити, що вивезення концентрату з 1958-го перевели на автотранспорт із закриттям залізниці до Сан-Гавіно. Що стосується обсягів виробництва, 1950-ті роки стали найуспішнішими в історії копальні, коли переробка вилучених 5,2 млн тонн руди дозволила отримати 590 тисяч тонн концентратів із загальним вмістом свинцю та цинку 357 тисяч тонн.
Затверджений на початку 1960-х років план підтримки діяльності копальні охоплював розвідку та розробку північно-східного завершення рудного тренду. Для цього в 1963—1966 роках спорудили новий стовбур Фаїна, що досягнув рівня у −188 метрів НРМ, а в 1963—1964 роках проклали тунель від стовбура Сант-Антоніо до закинутого ще в XIX столітті стовбура Галілео, який поглибили та підсилили облицюванням із бетонних кілець. Втім, розвідка не дала очікуваних результатів і в 1967 році подальші роботи з проходки на північному сході згорнули. Що стосується центральної частини ліцензійної ділянки, тут по все тому ж рівню Роланді сполучили стовбури Амсікора та Санна, що дозволило зупинити канатну дорогу Амсікора — Санна.
Тим часом вміст металів у руді й далі падав і протягом 1960-х років при рекордному видобутку в 6,3 млн тонн руди змогли отримати вже лише 469 тисяч тонн концентратів із загальним вмістом свинцю та цинку 290 тисяч тонн. До цього додалися падіння цін на метали та конкуренція зі сторони виробників із країн з нижчим рівнем оплати праці. Станом на кінець десятиліття рудник (що з 1962-го був у власності об'єднаної компанії Monteponi-Montevecchio) перебував у кризовому стані, а розвіданих запасів руди мало вистачити лише на 3 роки.
У 1971-му після серії забастовок копальню Монтевеккьо націоналізували й передали компанії Società ricerche gestione ristrutturazione miniere sarde (Sogersa), що переважно була під контролем державних AMMI та EMSA, хоча й мала певну участь приватного капіталу в особі компанії Montedison (виникла в 1966-му внаслідок злиття Montecatini та Edison).
У 1973-му закрили збагачувальну фабрику Санна, залишивши один збагачувальний майданчик на північному сході ліцензійної території. До інших заходів з оптимізації належав початок спорудження в 1975-му на південному заході в районі Касарджу транспортного ухилу, що мав досягнути підземних виробіток та усунути підйомні операції. При цьому в 1975-му видобуток руди впав до 181 тисячі тонн.